1857, 7 листопада – у Києві народився Дмитро Іванович Багалій, історик і громадський діяч.
Рано осиротів, виховувався в родині тітки. Тож його вважають людиною, яка зробила себе сама.
Закінчив із золотою медаллю 2-гу київську гімназію. Навчався в Київському та Харківському університетах, був учнем Володимира Антоновича. У віці 30 років захистив докторську дисертацію «Про колонізацію степових околиць Московської держави» (1887).
Ще зі студентських років приєднався до українського руху. Вважав, що «рідна мова – найкращий провідник освіти, науки на культури». Брав активну участь у громадсько-політичному житті. У боротьбі за національне визволення України сповідував легальність, законність та легітимність. Деякі фахівці називають це «мазепинською» тактикою: через високі посади отримати можливість зробити щось корисне для свого народу.
З 1883-го – член Харківського історико-філологічного товариства, брав участь у створенні етнографічного та художнього музеїв, історичного архіву в Харкові. Почесний викладач дев’яти університетів Російської імперії. Дійсний статський радник (1902). Ректор Харківського університету (1906—1910). На посаді міського голови Харкова (1914—1917) опікувався розбудовою міста, збудував критий ринок, створив робочу групу по будівництву спеціальної печі для утилізації сміття.
До нього однаково прихильно ставилися як «москвофіли», так і представники українського національного руху.
Один із засновників Української академії наук та один із перших українських академіків. У липні 1918-го отримав пропозицію Гетьмана Павла Скоропадського очолити уряд, яку, однак, відхилив.
За радянської влади намагався максимально використати можливості для національно-культурного будівництва. Організував кафедру історії України в Харківському інституті народної освіти. В 1923-му очолив Центральне архівне управління УСРР. Із 1926-го – директор Науково-дослідного інституту з вивчення життя і творчості Т.Г. Шевченка. Автор понад 200 наукових праць, присвячених насамперед Слобожанщині, а також Лівобережній і Південній (степовій) Україні. Серед найбільш відомих – «Історія Сіверської землі до половини ХІV століття» (1882), «Історія Харкова за 250 років його існування» (1905), «Історія Слобідської України» (1918).
Попри лояльність до влади, за яку йому часто й дошкульно дорікали, з 1930 р. проти Дмитра Багалія розгорнулася шалена критика, що стало наслідком ідеологічної кампанії проти «українського буржуазного націоналізму».
Помер 9 лютого 1932-го у Харкові від запалення легенів. Якраз того дня йому зателефонував Микола Скрипник і повідомив про згортання українізації
Сергій Горобець,
Український інститут національної пам’яті, спеціально для видання Суспільний кореспондент
